Очі, повні презирства,
Лукаво поглянули в небо.
Перші промені світла
Там сонце ранкове плело…
“Я обдумав, помислив,
І вирішив, хлопче: від тебе
В наше місто лиш біди
Вітрами з далів принесло.
Каламутиш ти воду
Своїми брехнею й плітками,
Але люди жадають
Спокійних блаженних життів.
Тільки волю народу
Своїми я вершу руками.
Знай, на тебе чекають
Останні хвилини в житті.”
Очі, вкриті грозою,
Суддя перевів на хлопчину:
“Добре. Досить комедій!
Ти просто мені заважав.
Справедливість сльозою
Не вимолить в мене й дитина.
Я давно жорсткосердий -
Прощення ніхто ще не знав.
Чорним круком на площі
Для тебе поставлено плаху.
І о шостій годині,
Як в дзвона ударить дзвонар,
То мотузки найтовщі
Твою шию здавлять, невдахо.
Тільки диво всесильне
Спасти тебе. Ним і не мар.”
Голуби клекотіли,
Схвильовано люди шептали:
“Що ж це нині здійсниться?
Хлопчину вже смерть стереже…”
І годинника стріли,
Як змії, на шосту вказали,
І дзвонар на дзвіницю,
Як завжди, піднявся уже…
Всі чекають удару ---
Ніщо не стривожить мовчання.
Дзвін хитнувся, і…тиша:
Ні звуку. Залізо мовчить.
Тільки жінка кривава,
Яку підштовхнуло кохання,
Учепившись, як кішка,
У дзвоні сталевім висить.
Всі удари – на себе,
Щоб дзвін ані дзенькнув, ні скрипнув…
Схвилювалися люди:
“Це диво! Всесильна любов! ”
аж суддя змилосердивсь,
і зняв із хлопчини провину.
Так і Бог світ цей любить –
За нас на хреста Він пішов.
Наше світле спасіння
В Ісусовій жертві величній.
Ми – не в силі спастися,
І дзвони ось-ось прозвучать…
Нам дає воскресіння
Христос в Своїй милості вічній.
На колінах молися,
Любов ще готова прощать.
Амінь
2003.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
